О. Д. – Олена Добровольська – Засновник і головний архітектор студії Dreamdesign.

Ф. Є. – Фаїна Єренбург – Арт-директор бренду DAVIS CASA.

Ф. Є. Олена, ти належиш до середнього покоління українських архітекторів – не наймолодші, але ще не старі, золота середина. Почнемо нашу розмову з питання: що, на твою думку, необхідно знати замовникам про твоє архітектурне бюро? Багато пройдено, були досягнення, були невдачі. Розкажи про свій досвід.

О. Д. Шлях був досить звивистим, але цікавим. Хочу подякувати граблям, усім похибкам, усім людям, які зустрічалися на моєму шляху. Завдяки тому, що ми пережили разом, ми виросли; були побудовані чудові об’єкти, нам вдалося зробити те, що багато хто вважав неможливим. Помилки ставали поштовхом до оновлення, спонукали прагнути до нових висот. Хочу ще сказати про команду, яка формувалася всі ці роки.

Ф. Є. Про який терміні йдеться?

О. Д. Не пам’ятаю, скільки років я вже в цьому бізнесі. Я почала займатися будівництвом, будучи ще студенткою, і відразу з великих об’єктів… Наша компанія Dreamdesign існує з 2006 року. Кістяк команди формувався поступово, багато молодих людей, попрацювавши у нас, йшли і створювали власні студії. Але я радію їхнім успіхам, їхньому особистісному зростанню. Вірю, що я дала їм щось корисне. Крім того, я щиро, глибоко вдячна своїм клієнтам, з якими ми разом росли, починали працювати 15-20 років тому, і працюємо досі. Це найвищий дар в нашій справі – клієнти, які залишаються з тобою.

Ф. Є. Тобто, проходить час, і клієнт переконується, що зроблений тобою проект повністю йому підходить, ти правильно зрозуміла його запити і зробила все так, щоб він міг жити і розвиватися в тому просторі.

О. Д. Так, вища цінність в тому, що вони продовжують жити в цих будинках, користуються нашими об’єктами. Частина об’єктів з часом ми реконструюємо, даємо їм нове життя. І я ловлю колосальний кайф, коли розумію, що дизайн, який був зроблений десять років тому, абсолютно не застарів. Фізично може й застарів, але він залишився актуальним як дизайн. Наша команда прагне до того, щоб дизайн, який ми робимо, жив багато-багато років.

Ф. Є. А буває, що ти дивишся на свою роботу і думаєш: невже це зробила я?

О. Д. Були помилки, траплялися божевільні експерименти, на які мене тягне і зараз, я підтримую в собі цю якість. Але поклавши руку на серце, можу сказати, що сорому за свою роботу я не відчуваю. Можливо, іноді минулі проекти викликають подив. Деяких громадських місць, зроблених за нашими проектами, вже не існує, але я вважаю, що якраз на громадських об’єктах і варто експериментувати – в тому, що стосується трендів, напрямків у дизайні. В цьому немає нічого дивного або страшного, тому що ультрамодні речі, як правило, швидко сходять зі сцени. Пам’ятаю свій божевільний експеримент з нічним клубом «Опіум», який, немов світлячок, погорів-погорів і згас.

Ф. Є. Нещодавно ми дивилися фільм про Бьярке Інгельса. Рем Колхас сказав про Бьярке, що він «звільнив нашу професію від нудьги». Я вважаю, що ця цитата підходить і тобі. Коли я дивлюся на твої роботи, в мене піднімається настрій, хоча не в кожному такому місці я змогла би жити. Але в твоїх інтер’єрах багато драйву і абсолютно немає нудьги. Я намагалася це аналізувати і зрозуміла, що ти не працюєш в чистому стилі. Це не чиста стилістика мінімалізму, або модерну, або оп-арту і так далі. Твої інтер’єри насичені кольором і фактурою, ти вмієш поєднувати непоєднуване, що взагалі-то мені здається основним завданням дизайнера інтер’єрів. Саме в цьому випадку виникає емоційна іскра, яка висвітлює все навколо. Скажи, ти сама так відчуваєш чи просто трапляються клієнти, котрі замовляють такі речі? Чи може це симбіоз?

О. Д. В цілому, напевно, це є моєю людською сутністю, прагнення до експериментів було в мене з дитинства. Хотілося все спробувати і, можливо, помилитися, але в кінці кінців знайти емоційну іскру, про яку ти говориш. Під час навчання та роботи в Берліні я намагалася придушити в собі тягу до епікурейства, і навіть тягу до яскравого одягу. Я всіма силами намагалася зануритися в, так званий, європейський дизайн. Перебування в Берліні залишило на мені печатку, в хорошому сенсі. Я почала цінувати архітектуру, яка виглядає як дорогий чоловічий костюм – ідеальний крій, нічого не стирчить, нічого не блищить… Але ж в ньому немає ніякого драйву. Я вивчала роботи Антоніо Чіттеріо, який був для мене ідеалом в сенсі акуратності та витонченості ліній, розвивала в собі академізм, і в цілому в мене виходили гарні роботи. А потім, зовсім випадково, я познайомилася з Інго Маурером, подруга попросила взяти у нього інтерв’ю.

Він прийшов в бордовому піджаку, в помаранчевих шкарпетках, в яскравих туфлях. І я подумала: немає нічого прекраснішого, ніж цей літній чоловік з неймовірною харизмою і почуттям гумору. Він подивився на мій чорний одяг і похитав головою, мовляв, стильна, як архітектор. Наша бесіда почалася не з дизайну, а з відношення до стилю. Він дуже дотепно висміяв моє прагнення до стриманості в дизайні і в усьому іншому. Звичайно, чорний одяг виглядає краще, ніж яка-небудь циганщина. «Але хто зазвичай так одягається? – запитав він. – Люди, які не впевнені в своєму смаку, які не хочуть або бояться експериментувати!» В той момент моє життя заграло новими кольорами, тяга до експериментів повернулася і більше ніколи не згасала. Інакомислення і прагнення робити щось не так, як всі, але вже в новій якості, базуючись на європейській стриманості. Мені це подобається, це відповідає моєму світогляду.

Взагалі, в моєму розумінні світ повинен бути гармонійним і адекватним кожному конкретному випадку, я поважаю класичний дизайн і готова працювати в такому стилі, якщо цього вимагає замовник.

Ф. Є. Це як раз було моїм наступним запитанням…

О. Д. Так, в мене є такі об’єкти. Для мене вони є цінністю, тому що це виклик, коли доводиться тримати себе в суворих рамках. Я насолоджуюся роботами Ліссоні, Дордони, Читтерио та іншими…

Ф. Є. Цікаво, я прочитала твоє інтерв’ю журналу Вог, і коли запитали про простір, в якому ти живеш, ти відповіла, що любиш порожнечу, повітря, великі обсяги, великі рослини, вільні інтер’єри, позбавлені декору. Чому так виходить, ти просто втомлюєшся від декору на роботі?

О. Д. Думаю так. Я люблю чистоту, простоту, але також і екстравагантність, і колір, я дуже люблю предмети мистецтва. Але я втомлююся від великої кількості предметів, які захаращують простір і мозок, тому я люблю порожнечу. Але будь-який житловий об’єкт пов’язаний з людьми, які мають речі, котрі вони люблять. Моє завдання – створити не просто красивий інтер’єр, а такий, щоб замовникам було там добре. Саме їм, а не комусь іншому.

Ф. Є. Мені дуже подобається, що ти даєш у своїх інтер’єрах вихід для захоплень і спогадів. Якщо клієнти люблять порцелянових слоників, можна просто відмахнутися від цього, а можна оригінально вписати їх в інтер’єр.

О.Д. У японців, в буддизмі існує практика і мистецтво знаходження краси у вадах. Хтось може знайти її у слонику, але все повинно бути збалансовано і доречно, в цьому і полягає завдання.

Ф. Є. Твої улюблені дизайнери – дуже яскраві особистості, що створюють яскравий дизайн. Інго Маурер, Рон Арад, Патрісіо Пергола, Френк Гері, Індіа Мадава і так далі. Кажуть, що буває тиха архітектура і галаслива. Все, кого я перерахувала, є представниками галасливого дизайну, революціонерами. Але інтер’єр не може складатися лише з галасливого дизайну, повинен бути якийсь спокійний фон, інакше всі предмети втратять свою індивідуальність. Хто з представників спокійного дизайну тобі ближче?

О. Д. Якщо говорити про моїх улюблених людей, кого ми зараз згадали, я не сказала би, що це галасливий дизайн. Просто в їх роботах є емоційний акцент. Але акценти вони чергують з порожнечею, це закон жанру. Як в музиці, де є паузи, миті тиші. З «тихих» я ціную Річарда Роджерса, його глибокий, сповнений роздумів дизайн. Також Ренцо П’яно… космічні люди, в свої роки вони продовжують творити і володіють божевільною харизмою. Якщо повернутися до моїх бунтівників, їх дизайн не звучав би, якби там був тільки шум. Мене приваблює і гучне, і тихе – але інакомислення. Це питання балансу.

Ф. Є. Згодна. Чому ти віддаєш перевагу – приватним об’єктам або громадським? Ти вже сказала, що з громадськими легше експериментувати…

О. Д. Так, але більше мені подобаються приватні об’єкти, тому що для мене дуже цікаво працювати з особистим, сімейним контекстом, з людьми.

Ф. Є. Невже ти від цього не втомлюєшся?

О. Д. Втомлююся, звичайно. Але мені довіряють, тепер я вже не витрачаю багато часу на вагання, коли треба щось запропонувати людям, бо я маю досвід і розуміння, що потрібно в кожному конкретному випадку. Напевно, я підсвідомо шукаю щось більш складне. А громадський дизайн мені зрозумілий, як граблі. Там є свої каверзи, але з житловими об’єктами складніше і цікавіше.

Далі буде…