Компанія, у якій я працюю, займається інтер’єрним бізнесом уже 23 роки, комплектує приватні та громадські інтер’єри меблями та предметами інтер’єру. Завдяки цьому я маю прекрасну можливість спостерігати, аналізувати, ставити питання, намагатися осмислити те, що відбувається в цій галузі. І робити прогнози: іноді позитивні, а іноді… як виходить.

Я пам’ятаю «лихі дев’яності», ми саме тоді розпочинали. Це був забавний час. Ніхто нічого не знав і ні в чому не розбирався. І продавці, і покупці, що виросли в епоху радянського дефіциту і не мали ніякого уявлення про те, що відбувається у світі інтер’єрного дизайну, готові були і продавати, і купувати будь-яку красу, аби тільки вона відрізнялася від «краси» радянського періоду. Більшість орієнтувалася на власний смак. Хотілося, щоб було шикарне і «по-багатому»: побільше вензелів, побільше лаку і щоб позолота поблискувала (ну красиво ж!). До речі, на цьому деякі італійські фабрики зробили непогані гроші, відкриваючи спеціальні цехи, які працювали тільки на країни колишнього Союзу. Вони виробляли весь цей треш, обклеєний меблевим папером і пластиковим декором та залакований до дзеркального блиску.

Були на ринку, що зароджувався, і інші гравці, які намагалися зрозуміти тренди та брендинг. Правда, слів таких ми всі тоді не знали, але відчували: щось у цьому є правильне. Ті, хто хотів, вчилися швидко — і продавці, і покупці. У підсумку вже наприкінці 1990-х на ринку з’явилися перші високі бренди: B&B Italia, Giorgetti, Ligne Roset, Rolf Benz, bulthaup. Інтер’єрні лідери заходили на ринок не кваплячись, із побоюванням: ринок начебто  і зростаючий, але розуміння продукту було у дуже вузького прошарку. Практично неможливо було пояснити клієнту із грішми, але без бекграунда, а таких тоді була більшість, чому на вигляд ніяке ліжко дизайну Антоніо Чіттеріо коштує, як однокімнатна квартира в спальному мікрорайоні. А так це і було.

Меблевий брендинг – взагалі справа тонка, неспеціалісту розібратися складно. Інша справа Mercedes-Benz, Audi, Chanel, Dolce & Gabbana, Rolex. Мати вироби цих брендів було престижно і круто. Тут нічого не потрібно було пояснювати: Rolex — він і в Африці Rolex. На інтер’єрному ринку все було інакше. Ринок потрібно було формувати та просвіщати, брендувати вже давно відомі на Заході марки на новій для них території. Але що дивно, на цьому ринку, який зароджувався, й іноді ще не дуже професійному, купити меблі в інтер’єрному салоні було справою звичайною. Прийти, помацати, посидіти, отримати інформацію, може, навіть після цього з’їздити за кордон і переконатися, що там це теж купують, а потім все-таки прийти в салон і замовити. Поторгуватися, звичайно, але купити в салоні, а не в «дівчинки», яка сидить у кімнаті із двома десятками каталогів.

Купити в магазині було правильною справою, у «дівчинки» в «підвалі» — ну так собі (ненадійно, непрестижно, начебто немає коштів купити в гарному салоні). І ця ситуація розвивала ринок. Відкривалися нові магазини, на ринку з’являлися нові бренди, зростала конкуренція. Власники інтер’єрних салонів вкладали гроші в розвиток бізнесу, намагалися здивувати новинками та інтер’єром простору, навчали персонал у західних партнерів, працювали над поліпшенням сервісу. А сервіс в інтер’єрному бізнесі досить непроста штука. Інтер’єрний бізнес — це, скоріше, сервісно-товарний бізнес, а не просто товарний. Так, у підсумку ми всі купуємо товар: дивани, ліжка, двері, гардеробні, килими, кухні і світильники. Але… Тільки дещиця всього цього купується прямо з магазину, більшу частину необхідно замовляти у виробників, а до того ці предмети потрібно «прописати на папері»: спроектувати, специфікувати, вибрати оздоблення і зробити ще багато різної роботи, щоб замовлення перетворилося в товар. Від якості цієї сервісної частини багато в чому залежить кінцевий результат. Що дивно, тоді, при незрілому ринку, покупці це розуміли краще, ніж сьогодні. І це розуміння теж розвивало ринок, давало йому можливість зростати, розширювати пропозиції, розвивати сервіс, поліпшувати якість подання продукту. Коли на ринку затребуваний гарний, якісний сервіс, він неминуче там з’являється і живе. Поки він потрібен, поки за нього готові платити. Не переплачувати, а платити.

Ситуація почала змінюватися під час кризи 2008 року. Велика кількість інтер’єрних салонів не справлялися із кризою, закривалися. Розквітли «підвали» — ті самі кімнати в офісних центрах, де сидять дівчинки або хлопчики з каталогами, готові все продати за будь-які мінімальні гроші. У таких «підвалах» засіли колишні співробітники компаній, що розорилися. Чим брати клієнта, не маючи нічого, крім невеликого офісу зі стосом каталогів? Звичайно, ціною! Основна ідея таких бізнесів полягала в мінімальних цінах при мінімальних вкладеннях. Схема дуже проста: спочатку клієнт іде до салону, де з ним працюють, а коли специфікація готова, він «оголошує тендер», іде в «підвал» і купує там за більш низьку ціну. Клієнт задоволений, «підвал» задоволений, ну а те, що наданий сервіс — допомога у виборі, проектування, специфікування і т. д.  — залишився неоплаченим, для нього неважливо. Нічого особистого, тільки бізнес. Не говоримо зараз про моральний бік цього питання, не це тема моїх міркувань.

Що сьогодні? У порівнянні із кризою 2008 року ситуація тільки посилилася. Ідея вкласти в бізнес по мінімуму й дати найнижчу ціну набирає обертів. Це зрозуміло й поясненно: ринок упав, грошей стало менше, усі хочуть купувати дешево. Якість і надійність нині не в пріоритеті, важлива тільки ціна. Так завжди буває на бідних ринках, і в Україні сьогодні все саме так.

До чого це може призвести? Та дуже просто: якщо відмовлятися платити за якісний сервіс, він з ринку просто зникне. Це закон жанру. Схоже, знову повернемося в початок 1990-х, коли для того, щоб подивитися на дизайнерські меблі або предмети інтер’єру, потрібно було їхати за кордон. Тоді цього ще не було в Україні, а зараз може не стати, тому що клієнт за це не хоче платити. Ну, або не може.

Дещо перебільшую? Можливо. І все-таки сподіваюся… Сподіваюся, що, пройшовши через випробування низькою ціною, поганим сервісом, високими ризиками не отримати товар або отримати не те, що замовлене, на українському інтер’єрному ринку знову виникне бажання встановити нормальні відносини між покупцем і продавцем, розуміння, що за якісний сервіс потрібно платити. Не переплачувати, але платити.