Колекціонувати можна все що завгодно, усе, до чого лежить душа. Якщо прислухатися до себе, то, напевно, кожний із нас міг би знайти свій предмет колекціонування. Я прислухалася й зрозуміла, що хочу колекціонувати дизайн, але не промисловий, а той, який відноситься до напрямку дизайн-арт. Я обожнюю предмети колекційного дизайну й дуже хочу мати свою колекцію. А ще я сподіваюся, що в моєму зібранні можуть з’явитися предмети українського авторства. Мрію про це. Навіть не так: я б хотіла, щоб ці предмети стали родзинкою моєї колекції. Адже є  в Україні, наприклад, сучасне мистецтво, є творці зі світовим ім’ям, чиї роботи купують музеї по всьому світу. Аукціонні будинки Sotheby’s і Phillips успішно продають українське сучасне мистецтво. Багато робіт українських авторів є в приватних колекціях збирачів мистецтва в різних країнах світу, у тому числі і в зібраннях українських колекціонерів. А що з колекційним дизайном? Так, нічого. Нічого.

В усьому світі сучасне мистецтво та колекційний дизайн уже давно вступили в негласну конкуренцію – боротьба йде за увагу, за гаманці колекціонерів, за статус і престиж. Предмети колекційного дизайну, оригінальні та незвичні, випущені обмеженим тиражем, завойовують нові території, які раніше належали тільки мистецтву. Це відбувається тому, що колекційний дизайн за своїми художніми якостями вже давно зрівнявся з мистецтвом. А в нас – тиша, у нас – нічого. Чому? Невже моя мрія – марна фантазія? Спробуємо розібратися. Але спершу трохи історії.

Основоположником колекційного дизайну вважається шотландський архітектор Чарльз Рені Макінтош. Школа мистецтв у Глазго, заснована ним у 1897 році, стала місцем зближення майстерності ремісників червонодеревців із творчістю дизайнерів і декораторів. У 1903 році на сцену колекційного дизайну вийшов Йозеф Хоффман, законодавець моди і смаку в довоєнній Європі. «Віденські майстерні» разом із Хоффманом  виробляли унікальні предмети меблів і посуду, що мають не менш унікальні ціни на них. «Якщо ми не можемо працювати для всіх, давайте працювати для тих, хто може собі це дозволити», – формулював завдання майстерні Хоффман. У 1915 році під впливом Казимира Малевича та Піта Мондріана колір і візерунок стають невід’ємними частинами сучасного дизайну, прорив у якому здійснюють зірки Баухауса.

Ле Корбюзьє, Шарлотта Перріан, П’єр Жаннере, Алвар Аалто, Карло Молліно, Джо Коломбо проектували предмети меблів із використанням актуальних матеріалів, а саме: металу, штучного мармуру, ДСП, шкіри та кожзамінника. Не завжди ідеї збігалися з можливостями тодішньої промисловості, наприклад, Карло Молліно довів технологію згинання фанери до рівня мистецтва, щораз виробляючи предмети меблів у єдиному екземплярі, фінський архітектор Алвар Аалто експериментував із пресованою ДСП. Друга світова війна зупинила всі творчі процеси.

Після війни промисловість, а з нею і дизайн вийшли на новий якісний рівень. Став активно розвиватися й зміцнювати свої позиції промисловий дизайн. Деякий час навіть здавалося, що повернення до колекційного дизайну вже не буде. Але… За яскравістю творчих рішень промисловий дизайн часто поступався колекційному, і, починаючи з 1970 року, запустився активний процес появи предметів колекційного дизайну на тлі вже розвиненого промислового дизайну.

Фактично можна виділити два етапи розвитку колекційного дизайну. Перший характеризувався поєднанням майстерності ремісників та ідей дизайнерів – етап, що передував розвитку промислового дизайну. Для другого етапу властиве бажання дизайнерів більшої творчої свободи та незалежності від промислових технологій і великих фінансових вкладень – етап післяпромислового дизайну.

Що характерно для колекційного дизайну сьогодні? Це предмети, які можуть служити за своїм прямим призначенням, але водночас несуть у собі більше художнє та культурне навантаження. Звільнившись від необхідності думати про промисловий випуск своїх виробів, дизайнери почали використовувати в роботі новий підхід, що допускає повну творчу свободу. Рон Арад, Том Діксон, Мартін Баас відмовилися від масового виробництва на користь виробів, створюваних в одному екземплярі або обмеженим тиражем.

При індивідуальній роботі матеріали обходяться найчастіше дешевше, ніж якби їх виробляли промисловим способом. Самовиражаючись,  дизайнер позбавлений зобов’язань зробити предмет, який буде мати конкурентну ціну, масово добре продаватися і бути зручним для всіх. Створення предмета колекційного дизайну – це свого роду професійний виклик. Колекційний дизайн сьогодні – повернення до мистецтва та ремесла, а також синтез ручної праці та сучасних технологій. Імена дизайнерів, які працюють у напрямках промислового і колекційного дизайну, рідко збігаються – різні підходи до «вироблення».

Хто є покупцем і замовником колекційного дизайну і яким тиражем випускають предмети? Замовниками та ідейними натхненниками є галеристи, які продають колекційний дизайн. Покупцями – колекціонери мистецтва й дизайну і просто забезпечені люди, які хочуть мати у своєму інтер’єрі нестандартні предмети. Тираж таких об’єктів – від одного до 12, не більше. Також існує практика спецзамовлення під конкретний простір.

От, мабуть, і все, що нам потрібно знати на сьогодні про колекційний дизайн, для того щоб зрозуміти, як скоро він може з’явитися в Україні. Отже, що в нас є, а чого в нас немає? Є дизайнери з відмінною культурною та художньою базою, які, до речі, набагато ближчі до колекційного «вироблення», ніж до промислового (ну, немає в нас промислового дизайну!). Є непогані ремісничі майстерні, у яких люди розуміються на роботі з деревом, металом (Увага! Я не пишу, що це типове для України явище, але окремі майстерні в нас є). Є галереї, які продають сучасне мистецтво і намагаються останнім часом виставляти предмети дизайну. Є колекціонери сучасного мистецтва, і одиниці з них, наскільки мені відомо, навіть намагаються купувати предмети колекційного дизайну ще першого допромислового періоду. Є й спецзамовлення на особливі предмети в інтер’єрі, що, правда, стосується, в основному, громадських інтер’єрів. Багато чого є. Так у чому ж проблема?

Дуже вузький ринок для таких предметів. Немає галеристів-професіоналів саме в галузі дизайну, які і могли б стати натхненниками для створення українських колекцій. Немає професійного середовища для колекційного дизайну – його не можна ні побачити, ні купити ніде в Україні.

Загалом, якщо зміцнити ланцюжок «дизайнер – професійний галерист – колекціонер» у всіх його ланках, то справа може зрушитися з мертвої точки. А ціна? Ну, не так уже й дорого це може коштувати в Україні. І потім, пропоную ще раз згадати цитату Йозефа Хоффмана й орієнтуватися на тих, хто може собі це дозволити. Інша справа – просування українського колекційного дизайну на західні ринки. Але це вже тема для іншої статті.

Ну що, може, я й не така вже фантазерка.