О. В. – Олексій Венедиктов – Керівник архітектурної майстерні «Special Project Venediktov».

Ф. Є. – Фаїна Єренбург – Арт-директор бренду DAVIS CASA.

Ф. Є. Льошо, розкажи, як ти почав займатися архітектурою. Це сталося відразу після закінчення ВНЗ – відразу з’явилася власна майстерня, свої проекти – чи, може, ти працював десь ще, проходив, так би мовити, інтернатуру?

О. В. Я – архітектор в третьому поколінні. Мої мама, тато, дідусь, дядьки, двоюрідний брат, моя рідна сестра – всі архітектори. Мої батьки займалися переважно інтер’єрним дизайном, в Радянському Союзі ця професія називалася «художник-оформлювач». Що таке рейсшини, гумовий клей, рейсфедер, я дізнався з самого раннього дитинства. Дід був кандидатом наук і, в один з періодів, головним архітектором Полтави, від нього я отримав дуже багато знань. Загалом, професійна доля була вирішена, хоча в юності у мене була мрія стати кінорежисером. Під час навчання в КІСІ ми знімали аматорські фільми, і навіть брали участь у кінофестивалі «Молодість».

До речі, мій перший вихід на широку публіку був пов’язаний не з архітектурою, а з показом нашого фільму у великій залі – це сильні відчуття. У школі я був інтровертом, тихонею, але під час навчання в інституті розквітнув, коли зрозумів, що в мене дійсно виходить. Закінчив ВНЗ з відзнакою і отримав направлення в майстерню Бабушкіна, але наша зустріч, про яку було домовлено, не відбулася, та й тамтешня обстановка мені не дуже сподобалася. І я пішов робити дизайн комп’ютерної виставки, потрібно було оформити її за тиждень, я зміг це зробити, мені заплатили, потім півроку я жив на ці гроші.

Ф. Є. Виходить, ти жодного дня не працював в офісі?

О. В. Так, жодного дня. Саме тому я не хочу створювати своє архітектурне бюро чи щось таке. Коли мене про це запитують, відповідаю, що я віддаю перевагу індивідуальним, а не командним видам спорту (сміється).

Ф. Є. Зараз ти працюєш удвох з Тонею, твоєю сестрою?

О. В. Не тільки, є ще чоловік п’ять наших колег-архітекторів, з якими ми співпрацюємо при необхідності, по конкретним замовленням.

Ф. Є. Як розподіляються обов’язки між тобою і Тонею? Вона веде якісь об’єкти самостійно або ви все робите разом?

О. В. Я завжди тягну ковдру на себе, тому зі мною дуже важко працювати.

Ф. Є. А ти не думав, що вона, можливо, теж хоче якогось творчого розвитку?

О. В. В будь-якому моєму проекті двері для креативу завжди широко відкриті, але ж тільки в рамках політики даного проекту.

Ф. Є. Ви є майстернею повного циклу, тобто надаєте замовникам всю проектну документацію?

О. В. Ми не робимо повний пакет документів, для цього існують фахівці. Я не вірю в універсальність, креслення повинен робити конструктор, розрахунки – інженер і так далі. Я – креатор, я розробляю ідею і займаюся супроводом кожного свого проекту до моменту його здачі замовнику. Можна провести паралель з роботою знімальної групи в кіно. Є групи з двох тисяч осіб, є групи з п’ятьох осіб, але якість від цього не залежить, тому що ті роблять блокбастери, а інші – фестивальне кіно. Мене взагалі не цікавить процес, мене цікавить результат.

Ф. Є. Як і замовника. Але ж відповідальність за кінцевий результат все одно лежить на тобі, в тому числі, відповідальність за роботу всіх виконавців.

О. В. Безумовно, якщо я когось рекомендую, я несу за нього відповідальність. Але я вважаю, що наша професія зараз дискредитована. Всі говорять про процес, кожен про своє, все займаються всім, але при цьому конструкцію в цілому не видно. Потрібно мати візію з нуля до готового продукту, потрібно не втомитися дорогою, не втратити ідею. Хребет зламати дуже важко, він або є, або немає. Якщо його немає, то візуалізація не допоможе, вона взагалі шкідлива – і для замовника, і для дизайнера.

Ф. Є. Часто зустрічаються клієнти, які готові тобі довіритися без візуалізації?

О. В. Моє бюро називається Special Project Venediktov, ми пропонуємо «спеціальний» супровід приватного клієнта. Дуже важливим є людський фактор, я ніколи не стану працювати з людиною, з якою в мене немає контакту, хімії. Це не має сенсу. Кожен замовник для мене – людина, співавтор, а не просто черговий клієнт, тому я не беру багато проектів одночасно. Пафос, статус – все це нісенітниця, реальне значення мають лише ідея та її фінансове підкріплення. Ми займаємося інтер’єрним дизайном і приватною архітектурою. Великою архітектурою я не займаюся принципово, хоча маю архітектурну освіту.

Ф. Є. Я знаю тебе як дуже відповідальну людину. Офіційний юридичний статус додає відповідальності перед замовником чи ні?

О. В. Я – приватний підприємець, дуже давно. Мені здається, що це не має значення. Для замовника я не є ніким, крім самого себе. Це просто домовленість між людьми, які хочуть зрозуміти один одного і зробити спільну справу.

Ф. Є. Ти людина, критично налаштована по відношенню до того, що роблять багато колег по цеху. І все-таки, чи є роботи, які тобі подобаються?

О. В. Не зовсім так, я не критикую конкретні роботи своїх колег, але мене не влаштовує те, що відбувається в нашій професії в цілому, у великій архітектурі, а також те, на що перетворилася архітектура в Києві – огидні будинки на огидних, темних, брудних вулицях, знищені володимирські гірки та таке інше. А з приводу дизайну, це окрема, велика і сумна тема. Але колеги мені подобаються, точніше, мені подобаються люди, які побудували щось справжнє, а не просто клепають візуалізації.

Ф. Є. Добре, чиї роботи тобі приємно бачити?

О. В. Мені близькі ідеї Ольги Акулової, мені подобаються роботи Еміля Дервиша… Я дружу з усіма, можу довго перераховувати, але мені здається, що це буде не зовсім коректно.

Ф. Є. Що ти думаєш про стан інтер’єрного та предметного дизайну в Україні?

О. В. Професійний ринок розмитий, якість робіт нівельована, замовники давно заплуталися, де візуалізація, а де фотографія реального об’єкта. Нечистоплотні паблік-хаби, які публікують дизайн, беруть все підряд і валять до купи. Дуже погана якість журналістики, немає ніякого цензу, немає професійної критики.

Ф. Є. Ти хочеш сказати, що ця ситуація заплутує замовника?

О. В. Так, те ж саме відбувається з меблевими салонами, де переплутані всі бренди. Коротше, в нас не виробляється традиція. Я працюю вже 20 років, за цей час фірми предметного дизайну повинні були розвинутися і поліпшити якість. На жаль, якість тільки погіршується. Всі зайняті креативом, поїздками на виставки, ніхто не займається розвитком технологій та виробництва. Процеси в меблевому виробництві оптимізовані на миттєвий заробіток…

Ф. Є. Цього дуже сильно не вистачає – технологій і культури виробництва. Згодна, що в плані промислового дизайну Україні поки що далеко до хороших результатів, для цього потрібні економічні передумови, потрібна допомога держави, а нічого з цього немає.

О. В. З іншого боку, фінансово раніше було краще, були більш «дорогі замовлення». На цьому тлі з’явилася величезна кількість архітекторів і дизайнерів приватної практики, які у багатьох випадках не мають ніякої освіти. Вони сходили на якісь курси, зробили в фейсбуці сторінки «прізвище + дизайн», вони їздять до Італії на Міланську виставку. Знаєш, є анекдот: той, хто допомагав заносити рояль на шостий поверх, відмінно знається на Шостаковичі! Таким чином, кількість людей навколо професії, «околодізайнерской публіки» збільшилася, а кількість замовлень – зменшилася. У соціальних мережах зараз йде колосальний вихлоп нікому не потрібної інформації, все вирує, все публікується… Бурхливе соціальне дизайнерське життя – це добре. Але для замовника, який тягнеться до естетичного розвитку і хоче жити інакше, це стає проблемою. Він не може диференціювати: що є добрим, що є поганим.

Ф. Є. Льошо, але мені здається, замовник не повинен розбиратися в дизайні досконально. Важливо, щоб голоси професійних архітекторів звучали голосніше, ніж тусовка в соцмережах. Інакше, звідки людям добути корисну інформацію? Для цього є журнали, але там треба друкувати більше серйозних, проблемних, освітніх статей, не суцільний глянець. Ось ти не любиш давати інтерв’ю, а потрібно! Ця тема має серйозний соціальний підтекст.

О. В. Я не вважаю, що цим повинні займатися архітектори. У великих компаніях є піар-менеджери, але я беру іншим – я працюю вже настільки довго, що мене важко було не помітити (сміється).

Ф. Є. (сміється) До речі, я підозрюю тебе в корупційних зв’язках з Інститутом Pantone. Дивна історія, в 2016 році ти зробив об’єкт «Зелена квартира», і в наступному році, бац – зелений оголошений кольором року! У 2018 року ти зробив квартиру в кораловому кольорі – і кораловий оголошений кольором нинішнього року. Як тобі це вдалося?!

О. В. Просто Pantone підписані на мій інстаграмм (сміється). Якщо серйозно, я відстежую інформацію, є якесь інформаційне поле – і є інтуїція.

Ф. Є. Я пам’ятаю, що «Зелений» проект був дуже успішним, де він тільки не друкувався!

О. В. Так, 250 публікацій по всьому світу, від Нової Зеландії до Лондона.

Ф. Є. Але скажи, замовникам цієї квартири було приємно?

О. В. Так, дуже приємно, вони робили перепис публікацій, вони люблять цю квартиру і скучать за нею, коли по півроку живуть в іншому місці.

Далі буде…