С. Б. – Слава Балбек – Керівник архітектурного бюро balbek bureau.

Ф. Є. – Фаїна Єренбург – Арт-директор бренду DAVIS CASA.

Ф. Є. Славо, при підготовці до цього інтерв’ю я переглядала публікації, відео, і в мене склалося враження, що з усіх українських архітекторів саме твої інтерв’ю з’являються найчастіше. На твою думку, чим викликаний такий інтерес до твоєї персони?

С. Б. Я така людина, мені важко відмовляти людям (сміється). Мої піарники кажуть, мовляв, навіщо ти витрачаєш свій час, і взагалі, при такій кількості інтерв’ю скоро все втратять інтерес до того, що ти робиш. Але ж я продовжую жити, я змінююся, через півроку це вже інша людина, з якимось іншим баченням. Тому я погоджуюся.

Ф. Є. Можливо, ти погоджуєшся, бо інтерв’ю допомагають тобі вербалізувати певні речі, відірватися від повсякденності, щоб осмислити пройдений відрізок шляху?

С. Б. Я не замислювався про це, але, ймовірно, ти права. Я не готуюся до інтерв’ю заздалегідь, люблю живе спілкування і завжди намагаюся говорити щиро, нічого не вигадувати. В мене є улюблені, наприклад, з Федоровим. Я вмію підлаштовуватися під стиль клієнта, в інтерв’ю багато що залежить від інтерв’юера.

Ф. Є. Класно, коли це виходить! Розкажи, як ти зростав: про своє дитинство, про батьків, чи є в тебе брати-сестри?

С. Б. В мене є старша сестра, і досить молоді батьки – в 20 років я був вже їхньою другою дитиною. Тато був спортсменом, вчителем французької, мати була вчителькою англійської. Середня школа на Сирці, в мене було звичайнісіньке пацанське дитинство. До 9 класу я навчався в Ліцеї міжнародних відносин, потім мене вигнали. Завжди захоплювався спортом: з 6 до 10 років ходив на боротьбу, з 10 до 20 – займався боксом, потім до 28 років займався фрісбі, потім єдиноборствами.

Ф. Є. В дитинстві у тебе були якісь здібності до малювання?

С. Б. Тато намагався вчити мене малюнку, запрошував своїх друзів. Мені подобалося, але це були карикатури, скетчі, не графіка чи архітектура. До КНУБА я поступив випадково, за компанію з моєю зведеною сестрою, я не планував стати архітектором. В процесі навчання зрозумів, що це творча професія, що до чогось це мене приведе, але я би не сказав, що університет дав мені генеральну лінію, яка дозволила стати мені тим, ким я став. У сім’ї нас вчили працьовитості, а спорт прищепив наполегливість у досягненні мети. В дитинстві я мав дуже широке коло спілкування – як з хлопцями на районі, так і в спортивних секціях – завдяки цьому я навчився правильно поводитися в різних компаніях. Моя товариськість і менеджерські здібності, гадаю, йдуть саме звідти.

Ф. Є. Ти закінчив КНУБА, з висоти свого сьогоднішнього досвіду, як ти можеш оцінити рівень цієї освіти?

С. Б. Навчання дає розуміння, хочеш ти цим займатися чи ні. Принаймні, так було зі мною. Я зрозумів, що мені хочеться спробувати себе в дизайні, я не планував будувати будинки. Знаю, що 90% хлопців бісяться, коли їх називають художниками або дизайнерами – всі вони хочуть вважати себе великими архітекторами. Я не можу називати себе архітектором, я – дизайнер архітектурного середовища. Немає верхньої межі уяви, але я розумію, що без інженерів я не зможу побудувати об’єкт з нуля. Я розумію, що для цього мені треба було би отримати додатково ще дуже багато знань.

Ф. Є. А що було після інституту?

С. Б. З першого курсу я почав працювати дизайнером зовнішньої реклами та асистентом архітектора-інтер’єрника. Отримавши диплом, ми з Олею Богдановою, моєї однокурсницею, відразу вирішили робити спільний бізнес-проект. Під час навчання ми набралися досвіду, понабивали шишок, і відчули, що ми вже можемо ризикнути працювати самостійно.

Ф. Є. В одному з інтерв’ю ти казав, що ти маєш, як спортсмен, дуже сильний дух змагання. Цікаво, з ким ти змагаєшся? З колегами або сам з собою?

С. Б. З колегами я змагаюся за результатами; змагання з собою завжди відбувається в процесі, в роботі над кожним проектом. Ти постійно стоїш перед вибором: практично чи красиво, можливо чи неможливо, дорого чи дешево, прийме клієнт або не прийме. Доводиться боротися зі своїми бар’єрами. Результат – це глобальна боротьба, звичайно, хочеться бути кращими в Україні, в світі, скрізь. Але чим більше я працюю, тим більше розумію: порівнювати архітекторів або дизайнерів не можна, не можна оцінювати їх єдиною міркою. Я розумію, що для того, щоб створити і реалізувати якийсь творчий продукт, людині потрібна божевільна кількість умов. Щоб зробити квартирку або якийсь об’єкт, потрібно пройти через багато що, і двічі цим шляхом ніхто не пройде, тому сторонній спостерігач не має права це оцінювати.

Ф. Є. Я розумію, про що ти говориш, але це скоріше наша внутрішня кухня, проте є робота на результат, є конкурси. Ти подаєшся на конкурси, за якими критеріями обираєш?

С. Б. Протягом останніх п’яти років ми не беремо участі в національних конкурсах. Я добре пам’ятаю відчуття, коли я, молодий дизайнер, виставлявся на конкурси зі своїм єдиним об’єктом проти іменитих монстрів, в яких є десятки об’єктів. Я відчував себе не надто добре. Тому я весь час підколюю тих, хто вже зробив собі ім’я: «Хлопці, дайте дорогу молодим! Досить виставлятися по десять разів на тих самих конкурсах, щоб заробити чергову грамоту. Ви вже все довели, ви вже круті, вас знають». П’ять-шість разів на рік ми беремо участь в міжнародних конкурсах, це для нас цікавіше. Як бюро, ми вже проявили себе, можна вмирати (сміється). Але ми – команда, яка готова боротися, не заради того, щоб виставити фото на своєму сайті. Класно змагатися з кимось на найвищому рівні!

Ф. Є. Чи існує конкурс, в якому ти обов’язково хотів би перемогти?

С. Б. Такого конкурсу немає. Ми вже знайшли, як ми вважали, самий топовий конкурс, і ми його виграли. У ресторанній сфері ми входили в кращу світову десятку. Звичайно, хочеться бути першим, але я завжди розумію, що кожний член журі має свою думку і свій досвід.

Ф. Є. Коли ти працюєш з приватним проектом, доводиться вникати в усі життєві сценарії замовників, тому що потрібно створити для них комфортне житло, придатне для реалізації їх сценаріїв. В тебе великий досвід в дизайні інтер’єру, хотілося би дізнатися, серед цих життєвих сценаріїв були такі, які тебе здивували? Або такі, що суперечили твоїм життєвим установам? Або всі люди однакові, плюс-мінус?

С. Б. Всі люди різні, якщо я бачу, що мені некомфортно спілкуватися з людиною, я перериваю відносини. Я багато чого можу через себе пропустити, в мене досить жорстка система захисту від конфліктів, але, коли я бачу, що виникають якісь конфлікти, пов’язані з моєю роботою, якщо починають сваритися чоловік з дружиною, я вмиваю руки. Важливо відзначити, що для мене робота з житлом найбільш емоційно насичена. Тому що ресторан або офіс – це бізнес, житло – зовсім інше. Житло є дуже нерентабельним в сенсі проектування, тому що це розтягується на роки. Всі проекти житла виходили для нас мінусовими, тому було вирішено, що спершу ми повинні стабілізувати фінансове становище нашої майстерні, а потім буде видно.

Ф. Є. Мені здається, що ти є прихильником спокійного підходу в дизайні інтер’єру: мінімум фактур, мінімум кольору. Ти сам так відчуваєш або трапляються такі клієнти?

С. Б. Мабуть своїми роботами ми залучаємо до себе певне коло клієнтів. Це ж природньо – ти просувати, ділишся тим стилем, в якому тобі комфортніше. І твої клієнти розуміють, що саме в цьому стилі ти працюєш найкраще. Ми можемо робити і класику теж, але люди вважають, що дизайнери, які відомі своїми проектами брутальних лофтів, мінімалістичним стилем, не вміють проектувати класику.

Ф. Є. Але тобі самому цікаво було би зробити щось в зовсім іншому стилі?

С. Б. Чому би й ні? Нещодавно ми зробили кафе, і я вважаю, що це максимально класичний стиль, в якому я коли-небудь працював. Зараз ми ведемо кілька досить великих приватних будинків в сучасно-класичному стилі. Просто є речі, які відскакують від зубів, простір, який ти розумієш до найменших нюансів, а є інші – які вимагають набагато більших зусиль.

Ф. Є. Можливо тому, що я не бачила цих об’єктів, часом мені буває за тебе прикро. Я думаю, що ти – творча, дуже талановита людина. Але твоє амплуа нагадує актора однієї ролі, дуже вдалої, яка потім нещадно, нескінченно експлуатується. Мені здається, що тобі варто було би спробувати себе в різних ролях.

С. Б. Так, але в мене є безліч інтересів, паралельних роботі. Я вибрав для себе улюблену нішу, тому що архітектура та дизайн інтер’єру для мене – це моє життя, вірніше, частина мого життя, це не професія, не ремісництво. Я просто перебуваю в своєму образі. Я не зациклююсь, це швидше хобі, яке приносить непогані гроші, але це – лише частина мого життя. Я поділяю свій час між архітектурою та предметним дизайном. В окремий напрямок можна виділити розробку стільців. В цьому плані я намагаюся постійно переключати себе з однієї цілі до іншої, тому я не втомлююся від рутини. Перемикаючись на розробку меблів, я починаю сумувати за інтер’єрами; коли беруся за інтер’єри, хочеться робити архітектурні проекти. З’являється стимул. Можливо в цілому, зі сторони виглядає, ніби я – актор однієї ролі, але це не так.

Ф. Є. Але в тебе є власний стиль, і це дуже добре. Коли я потрапляю в інтер’єр, спроектований тобою, я впевнено можу сказати, що це зробив ти.

С. Б. В нас немає якихось певних принципів; до інтер’єрів, здається, ми підходимо як архітектори. Спочатку вирішуємо об’ємно-просторову композицію, а потім розробляємо деталі. Великоблочне рішення задає основний напрям, потім ми починаємо його ділити. Коли людина потрапляє в такий простір, вона бачить не все відразу. Мені приємно, що ти бачиш мій почерк, але це виходить підсвідомо. Я намагаюся налаштовувати команду працювати таким чином, всі вони – від стажера до лідера групи – переймають ці цінності, цей підхід. Це стиль роботи нашого бюро.

Далі буде…