К. В. – Катерина Васильєва – Архітектор архітектурної майстерні «Васильєва & К».

Ф. Є. – Фаїна Єренбург – Арт-директор бренду DAVIS CASA.

Ф. Є. Що ти можеш сказати про архітекторів нової хвилі? Про тих, хто працює на ринку України менше 10 років. Як професіонали вони сформувалися в інший час, вони більшою мірою відкриті змінам, в них інше мислення.

К. В. Звичайно, ми різні. Різниця в більшій відкритості та гнучкості. Під час навчання ми вивчали стилістику, закони побудови, цим було сформовано певне відчуття пропорцій і гармонії. Сучасна освіта не передбачає такого жорсткого шаблону, тому молоді архітектори можуть бути більш вільними і гнучкими в своєму виборі. На сьогоднішній день це є безцінним. Крім того, вони мають величезний бонус – теперішнє інформаційне поле, доступ до всієї історії та до різноманітної сучасної архітектури. Все це дає їм можливість поєднувати в одному об’ємі непередбачувані речі. Архітекторам старої формації потрібно намагатися бути більш вільними, гнучкими, йти назустріч змінам – це єдиний шлях, аби не відставати від молодих. Природня діалектика: старе і неактуальне відмирає.

Ф. Э. Дійсно, ваше покоління сформувалося, коли світ змінювався іншими темпами, не було такої шаленої швидкості.

К. В. Існує й інший аспект: ми формувалися в радянському тоталітарному суспільстві. Ступінь відповідальності за проектування і будівництво була колосальною, аж до кримінальної. Також існували ієрархія і зрівнялівка, не можна було виділятися. Молоді проектувальники не мають над собою цього моторошного психологічного пресу, напевно, ще й тому вони можуть приймати такі зухвалі рішення. Але, коли я чую історію про те, як одна дуже відома молода архітектурна студія краном підіймала металеву драбину на пентхаус – двічі (!), бо перша не пройшла, то це, вибачте, не зухвалість і не ступінь свободи. Це ступінь безвідповідальності та непрофесіоналізму (сміється).

Ф. Є. Серед молодих українських студій ти могла би когось відмітити? Чиї роботи дійсно заслуговують на увагу?

К. В. Я можу повторити імена Олександріни Лукач та Юри Зіменко; у Сергія Махно є дуже цікаві роботи. Звичайно, Володя Непейвода і Дмитро Бонеску. Ще – Ольга Акулова, Олена Фатєєва, Оксана Довгоп’ятова, Оля Богданова, Євген Заслуцький… Список великий, в кожного є щось цікаве. Цікаво спостерігати за тими, хто росте, розвивається, вдосконалюється. Адже є такі, хто встав на певні рейки і з них вже не сходить.

Ф. Є. В Україні є архітектори, дизайнери, декоратори, є журнали, які пишуть про дизайн інтер’єру, про архітектуру. Але, на мій погляд, професійного співтовариства архітекторів в нас немає. Немає цехової солідарності, немає професійної критики. Я не можу зрозуміти, чому?

К. В. Це правда, єдиного співтовариства немає. Думаю, це пов’язано з тим, що люди, які представляють нас в офіційних органах – в основному це люди старої формації, які майже не практикують, просто функціонери. Зараз формуються якісь професійні або творчі об’єднання, але не за принципом профспілок, а за спільним світоглядом та інтересами.

Ф. Є. Не бачу нічого страшного в тому, що міністерства очолюють функціонери, якщо тільки вони є хорошими менеджерами. Але відсутність офіційно оформленого професійного співтовариства призводить до того, що відсутня професійна критика, відсутні критерії оцінки. У ринкових відносинах питання критики є дуже болючим. Необхідно, щоб була визнана всіма організація, яка могла би давати об’єктивну оцінку сучасним витворам. Професійних критиків в архітектурі в нас немає в принципі.

К. В. Тому що на критику немає соціального замовлення. Всі говорять про те, що Київ вбивають – новобудовами, неправильним плануванням, відсутністю генплану. Всі обурюються, однак це ні на що не впливає. Окремі групи людей борються, щоб не забудовувався Бабин Яр, щоб не знищувалися зелені сквери. Але це просто ентузіасти.

Ф. Є. Цим міг би займатися Союз Архітекторів, якби він існував і мав авторитет?

К. В. Щоб це сталося, повинно пройти чимало часу, повинна змінитися корумпована структура: коли забудова центральних районів буде пов’язана з проведенням відкритого конкурсу, коли переможці не будуть визначені заздалегідь, коли свідомість суспільства піднімається до розуміння, що від рішення і участі кожного залежить якість життя, забудови, вибір уряду, вибір керівників, тощо.

Ф. Є. Думка зрозуміла, сподіваюся, ми будемо рухатися в цьому напрямку. Ти працюєш з різними підрядниками. Які якості ти цінуєш в партнерах, з ким конкретно тобі подобається працювати?

К. В. Якості: чесність, відкритість, порядність. Професіоналізм, взаємна повага. Бажання чути один одного і шукати компроміси. Пунктуальність. Захопленість своєю справою.

Якщо говорити про постачальників, з багатьма компаніями я успішно працюю вже дуже давно. Це DAVIS CASA, компанія «ЕКСНОВА» і салон «Бакстер», «Дизайн-тайм» (американський інтер’єр).

По світлу це Оля Обидєнова та компанія «Сіріус», яка є представником декількох фабрик. Це компанії, які допомагають мені бути в курсі того, що відбувається, мати зв’язок з виробниками і технологіями. В мене був прекрасний досвід роботи по світлу з бюро Миколи Каблуки!

Ф. Є. Якою є структура твоєї майстерні, скільки проектів ти можеш вести одночасно?

К. В. На сьогоднішній день з повною зайнятістю в бюро працюють дві людини. Решта працюють на аутсорсингу. За кількістю об’єктів: у зв’язку з тим, що наші об’єкти – великі, одночасно ми ведемо три-чотири. Якщо об’єкти не дуже великі, їх може бути значно більше.

Ф. Є. Ти працюєш з тією категорією клієнтів, які не дозволяють робити публікацію об’єктів. Виходить, ти не можеш брати участь в конкурсах. Це тебе засмучує? Зрозуміло, що є сарафанне радіо, задоволені клієнти передають тебе з рук в руки. Але чи не можеш ти публікувати прев’ю? Адже для багатьох замовників має значення, чи є у архітектора якісь публікації або нагороди.

К. В. Свого часу в мене була можливість брати участь в конкурсах, друкуватися в журналах, в книгах. Зараз, коли змінився рівень моїх замовників, стало по-іншому. В усіх договорах прописано моє право на фото і відеозйомку на всіх стадіях. Але коли робота закінчується, виявляється, що фотографувати – не можна. Цьому є цілий ряд зрозумілих причин: бажання убезпечити власність, спроба зберегти свої індивідуальні рішення тільки для себе. Замовнику складно повірити, що архітектор або дизайнер не стануть це тиражувати. Це вибір кожного. Коли новий замовник каже: «Покажіть що-небудь зі своїх робіт». Я відповідаю: «А ви погодитеся виставити свій будинок на загальний огляд?» Відповідь очевидна (сміється). Для мене важливо мати можливість заявляти про себе, про мої цінності, пріоритети, знання. Я дуже вдячна за можливість давати інтерв’ю, брати участь в журі конкурсів, виступати в ролі експерта.

Ф. Є. Скажи, які твої людські якості допомагають, а які заважають в роботі?

К. В. Я егоїстична, як професіонал. Я настільки глибоко занурююся в задачу, переживаю про виконання всіх вимог замовника, кожен проект проживаю разом з ним, буквально стаю цією людиною. В результаті, коли задача вирішена, пройдений шлях і знайдений найкращий варіант, мені дуже складно приймати незгоду. Ця недостатність легкості, гнучкості та деяка закритість, буває, дуже заважають. Сюди ж можна віднести перфекціонізм, до нескінченності. А допомагає – захопленість професією, інтерес до людей, допитливість, різноманітна музика, від слоу-блюзу до арт-року. Я дуже люблю музику. Дуже важливим є спілкування з близькими, з ними я можу поділитися своїми проблемами, переживаннями, і в процесі спілкування знаходжу відповіді.

Ф. Є. Архітектура та гендерний фактор. Зараз багато жінок вчаться на архітекторів. Як ти думаєш, чому по-справжньому відомих жінок архітекторів дуже мало?

К. В. За кожним видатним чоловіком стоїть жінка. В тому числі, це жінки, які працюють в архітектурних майстернях, які виконують основну масу і творчої, і рутинної роботи. На слуху чоловічі прізвища, тому що чоловік традиційно сприймається як організатор, керівник. Велика архітектура пов’язана з великими компаніями.

Ф. Є. В чому ти бачиш свій професійний розвиток найближчим часом?

К. В. Я просто хочу продовжувати свій розвиток в професії, дуже хочу зайнятися проектуванням готельного комплексу. Може йтися про міський готель або про зону відпочинку. Як архітекторові старої школи, мені би дуже хотілося зробити проект реновації історичної будівлі, з дотриманням канонів, але при цьому впровадивши в нього нові технології, дух сучасності. Цікаво побувати в країнах, де я ще не була, це завжди дає нові сили і натхнення.

Ф. Є. Скажи, чи є соціальні проекти, в яких ти береш участь?

К. В. Скоріше ні, ніж так. Якщо можна вважати соціальним проектом конкурс «Арт-спейс», то я беру участь в ньому в ролі експерта. Я із задоволенням відгукуюся, коли мене запрошують на обговорення нагальних проблем. Наприклад, в журналі «Прагматика», який піднімає дуже цікаві теми, пов’язані з професією та з реалізацією.

Ф. Є. Що для тебе професійний успіх?

К. В. Успіх – це рівень довіри, який замовник дає майстру. Це головне.

Ф. Е. А в людському сенсі?

К. В. Бути цікавим, бути потрібним, затребуваним.

Ф. Є. Якщо архітектура – це застигла музика, з якою музикою в тебе асоціюються об’єкти Тадао Андо, Захі Хадід та Френка Ґері?

К. В. Заха Хадід – це, скоріше, музика Space… бінауральна, перетікання простору, часу, кольору, світла. Френк Ґері – Стравінський, Сильвестров, а також, як не дивно, музика епохи бароко. Татадо Андо – ранковий джаз, гра сонячного світла, дуже багато світла, але воно не засліплює.

Ф. Є. Дуже цікаво, спасибі за інтерв’ю!